- Це ти, Девi?.. - запитав звiдкись здалеку.

- Я зняв з тебе акваланг, - почувся тремтячий голос хлопчика. - Але в тебе на ногах усе ще тече кров.

- Не звертай уваги на ноги, - сказав вiн, розплющуючи очi.

Бен трошки пiдвiвся, щоб подивитись, в якому вiн станi, але побоявся знову знепритомнiти. Вiн знав, що не зможе сiсти, а тим бiльше звестись на ноги, i тепер, коли хлопчик перев'язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгiрше - ще попереду, i йому треба було все обмiркувати.

* * *

Єдиною надiєю врятувати хлопця був лiтак, i Девi повинен буде його вести. Не було нi iншої надiї, нi iншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Девi, що йому доведеться вести лiтак, його охопить жах. Треба добре подумати, як про це сказати синовi, пiдготувати його й переконати зробити це, хоч i несвiдомо. Треба було навпомацки знайти шлях до пойнятої страхом незрiлої свiдомостi дитини. Бен уважно подивився на сина i пригадав, що давно вже як слiд не приглядався до нього.

"Вiн, здається, хлопець розвинутий", - подумав Бен, дивуючись чудному напрямку своїх думок. Цей хлопець iз спокiйним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувався, можливо, твердий i навiть невгамовний характер. Але блiде, трохи широкувате обличчя виглядало зараз нещасним. Помiтивши пильний погляд батька, Девi одвернувся i заплакав.

- Нiчого, хлопчику, - насилу вимовив Бен. - Тепер уже нiчого.

- Ти помреш? - запитав Девi.

- Хiба я в такому станi? - не подумавши, запитав Бен.

- Так, - вiдповiв Девi крiзь сльози.

Бен зрозумiв, що допустився помилки i що йому не можна говорити з хлопчиком, не обдумуючи кожне своє слово.

- Я жартую, - сказав вiн. - Не надавай значення тому, що з мене так тече кров. Твоєму батьковi доводилось бувати в скрутних становищах не раз i не двiчi. Хiба ти не пам'ятаєш, як я попав тодi до лiкарнi в Саскатунi?