Спочатку вiн старався завоювати прихильнiсть хлопчика. Та хiба встигнеш чогось добитися за короткий тиждень, прожитий удома, i хiба можна назвати домом чужоземне селище в Аравiї, яке Джоанна ненавидiла й щоразу згадувала тiльки для того, щоб посумувати за тихими росяними вечорами, ясними морозними зимами i спокiйними унiверситетськими вуличками рiдної Нової Англiї? Нiщо не приваблювало її нi в глинобитних хатинах Бахрейна, де 110 градусiв по Фаренгейту i 100 процентiв становить вологiсть повiтря, нi в оцинкованих селищах нафтопромислiв, нi навiть у курних, безпардонних вулицях Каїра. Але апатiя, що все зростала i нарештi зовсiм її скалiчила, тепер, коли дружина повернулася додому, мала минути. Вiн одвезе до неї хлопчика, i тепер, коли вона живе там, де їй хочеться, Джоанна, можливо, зумiє пробудити в собi хоч якусь цiкавiсть до дитини. Поки що дружина не виявила нiякої цiкавостi, а минуло вже три мiсяцi вiдтодi, як вона поїхала додому.

- Затягни на менi цей ремiнь! - звелiв вiн Девi.

На спинi в нього був важкий акваланг. З двома його двадцятикiлограмовими цилiндрами iз стисненим повiтрям вiн зможе пробути бiльше години на глибинi тридцять футiв. Глибше опускатися й не треба. Акули цього не роблять.

- I не кидай у воду камiння, - сказав батько, пiднiмаючи цилiндричний водонепроникний кiноапарат i витираючи пiсок з його ручки. - А то всю рибу поблизу сполохаєш. Навiть акул. Дай менi маску!

Девi передав йому маску iз скляним забралом.

- Мене не буде хвилин двадцять. Потiм я пiднiмусь, i ми поснiдаємо, бо сонце вже високо. Ти поки що обклади камiнням колеса машини i посидь пiд крилом у затiнку. Зрозумiв?

- Зрозумiв, - вiдповiв Девi.

Бен раптом вiдчув, що розмовляє з хлопчиком так, як розмовляв з дружиною, чия байдужiсть завжди викликала його на рiзкий i владний тон. Нiчого дивного, що бiдний хлопчина цурався їх обох.