— І американців заїло, — посміхалися у темряві люди. З шумом і гамом збуджені слухачі розходилися з веранди.

Гримайло встав, тримаючи Маню на руках. її голівка хилилася на плече академіка, очі заплющились.

— От біда, — ніжно сказав він. — Зовсім наша наречена засинає…

— Я не сплю, — тихенько проспівала дівчинка. — Я дрімаю… Я все чую…

— Тобі ж пора додому. Як ти проберешся в хату?

— У вікно… Я хитра…

— Що ж з тобою робити? — бідкався Гримайло. — Доведеться нести на руках. Тільки ж я не знаю дороги…

— Я скажу, — муркотіла Маня. — Ідіть прямо через горб… Потім направо… Перша хата зліва од дороги… Зліва акація, а під нею відкрите вікно…

— Запам’ятав, — серйозно сказав Гримайло. — Що ж, завдання виконаю! Хоч це більше ваша турбота, — звернувся він до Івана.

— Чому б то? — розгубився той.

— Чули ж — ваша наречена.

— Е, таке скажете.

— Ну, ну, жартую. Так прийдете завтра? А то сьогодні не вийшло про пришельців. А без вас не так цікаво.

— Прийду.

— Дивіться ж…

Гримайло зійшов на берег, тримаючи Маню на руках, прошелестів кущами, зник.

Іван минув піщану кручу, заглибився у ліс, повільно пішов стежечкою поміж віковими соснами. Як чудово, прекрасно! Яке неповторне життя. Кожна хвилина його несе новий досвід, нові радощі чи розчарування. Він навіть не сподівався, що зустріне на берегах Дніпра таких цікавих співбесідників. Посміхнувся. Приїхав на кілька днів погуляти, а потрапив на дискусію. Що ж, тим краще! Знання вже не стає привілеєм окремих наукових жерців, воно розгортає крила свої над всім народом. Це — шлях до розуміння великої єдності людей, природи, Всесвіту. Про це часто любить говорити його Учитель:

— Завжди, всюди намагайся уявити себе частиною цілого, дитиною Природи, сином Космосу, клітиною Землі. Тільки тоді до тебе прийде нез’ясовне відчуття безсмертя…