Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi-ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi, iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, аби тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнець i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал ужиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.

Що можна було сказати про цього чоловiка або спочатку про його спину, крiм того, що це - чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я - супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина - надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», - сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк - Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Її бракувало. Її справдi бракувало? Менi завжди її не вистачало, бракувало її гострих очей, тому я й вiдкинув думки про неї. Недоречно. Я вiдкинув усi думки про неї. Ще тодi, бiля її дверей, а може, саме зараз, - а може, й нi.