На цей час мiй батько не знав, що я знаю. Його приятель не знав, що

я знаю, що я - це я, та що той чоловiк iз сивим волоссям - саме мiй батько. Вони взагалi мало знали, не бiльше вiд того помiчали, а ще на менше звертали увагу. Слiпцi. Закоханi слiпцi. А от я знав багато. Навiть забагато. Тодi я ще не визначився, добре, чи нi - те, що я знаю. Навiщо воно менi, i що з цим робити. Я просто знав. Це моє знання гойдалося в гамаку, мабуть, вiдпочивало, ще не вирiшивши, - чи прослизнути крiзь дiрки та розчинитися в повiтрi, а чи, навпаки, мiцно вчепитися за плетиво, продовжуючи гойдатися. Мене нудило вiд цього знання, але водночас перехоплювало подих вiд цiкавостi. Те саме я вiдчув, коли вперше спробував отi японськi, хваленi богемою, «сушi». Сира риба на звареному рисi, який сформовано на взiр пирiжка. Вiдраза та цiкавiсть. Таке поєднання. Вiдай, через моє знання цiєї iсторiї, через мою цiкавiсть я вам її зараз i розповiдаю, бо, погодьтеся, важко щось розповiдати, коли нiчого про це не знаєш, якщо не маєш жодного уявлення. А от уяву я завжди мав. До того ж» - напрочуд багату. Мої знання i моя уява.

Батько стежив за коньяком, юнак стежив за батьком, я стежив за всiма. Її не було, їй випало не принижуватися до стеження. На моє щастя, у примiщеннi було багацько народу, натовп людей, що байдикують увечерi. Цi люди сидiли в барi, пиячили, курили, вителефоновували коханцiв i коханок, а може, ще когось. Тепер така хвацька молодь, вони можуть дзвонити не лише коханцям, коханкам, уже не кажучи про батькiв, їм вiльно телефонувати в iншi свiти, невiдомим i їм самим зрозумiлим постатям.

Молодь гралася з мобiльними телефонами, отримувала i вiдсилала тупi