Отже, було залюдно. Тому на мене й на мої пильнi погляди нiхто

не звертав нiякої уваги, батько був не в тому станi, щоб звертати увагу на щось, окрiм питва та спритних рук офiцiанта, якi його все ж чимось зацiкавили. Батьковi подобалося розглядати руки. Його юний друг настiльки був захоплений стеженням за батьком, що помiтив би мене лише тодi, коли б я, як Пьотр Перший, прорубав вiконце у спинi батька та висунув звiдти свого нахабного писка. «Текiлу-бум», - умiхнувся я до офiцiанта. Iнодi хочеться здаватися приязним хлопцем. Нарештi вiн звернув на мене увагу. Бодай хтось у цьому мiсцi. «Як ви гадаєте, це я сказав «бум», чи це бумкнуло моє серце?» «I все?» - своєю чергою спитав офiцiант. «Так, це - все». Я розвiв руками. Я помилився, навiть офiцiант не звертав на мене уваги. Начхати йому на буми мого серця. Начхати. Начхати просто в мою текiлу-бум. «Отаке лайно, друже, отаке лайно». Нехай несе текiлу, текiлу-бум, що втiшить буми мого серця. Її все не було. I не могло бути. А може, її взагалi нiколи не було? Якби ж то.

II

Мої батьки хотiли, аби з мене та брата виросли «справжнi творчi люди». Не в планi творчого ставлення до роботи, а в планi безпосередньої належностi до творчих професiй, елiтного творчого табору. Насамперед це була батькова iдея, тому що матiр вiн нiколи не вважав i не сприймав за творчу людину. Чи може бути творчою людиною лiкар? Навiть не справжнiй лiкар, а всього-на-всього фармацевт? Батько був переконаний, що фармацевти мало чим вiдрiзняються вiд продавцiв (а варто сказати, що вiн прискiпливо ставився до продавцiв, вiн ненавидiв продавцiв та, водночас, побоювався їх), а також у тiм, що в мами немає жодного спалаху творчих талантiв.