Хоча в цьому вiн якраз помилявся. Чи була би здатною нетворча людина, використовуючи лише один щасливий збiг свого прiзвища (навiть не свого дiвочого прiзвища, а прiзвища мого батька) та прiзвища вiдомого партiйного функцiонера, видавати себе за його позашлюбну доньку, тим самим спрощуючи для себе порядок отримання спецiальних пайкiв, забезпечуючи першочергове обслуговування в будь-яких крамницях, а вже потiм, коли настав час, - отримуючи безперешкодний дозвiл на вiдкриття однiєї з перших приватних аптек? На мою думку - нi, таке могла утнути тiльки талановита, творча людина. Не без акторських здiбностей. Бувало, що комусь iз пошитих у дурнi людей спадало на думку, що маму - не так по батьковi, як мало би бути, але мама була настiльки переконливою та щирою, що людина, котра мала сумнiви, самотужки знаходила тисячi вiрогiдних пояснень такому феноменовi. Мама ж завжди залишалася в бiлому. Незаплямована мама. Про якiсь кару чи негаразди взагалi не йшлося.

Батьки вважали, що з нас має вирости творча iнтелiгенцiя. Наче творчу iнтелiгенцiю можна виростити, як фiалки на пiдвiконнi. Їм здавалося, коли дiти належать до творчої iнтелiгенцiї, це дуже гарно. Вони мрiяли, як ходять по виставцi i, оберненi на слух, виловлюють шепiт вiдвiдувачiв, приборканих нашими талантами. «Ой, ви лише погляньте, як талановито зображено церкву». «Це не просто церква, мон анж». «А що це, мон амi??» «Це - квiнтесенцiя всiх церков на свiтi!!» Мама млiла, батьковi затьмарювалися блакитнi очi. А ось вони на концертi. Партер. Перший ряд. Чи, може, навiть президентська ложа. У мрiях можливо все. Глядачi зачаровано слiдкують за сильними довгими пальцями, що спочатку пестять клавiшi бiлого рояля, потiм вступають iз ними в бiй, вiртуозна гра. А ж

от руки здiймаються вгору. Гравець повертається на стiльцi, пiдхоплюється й тоне в шалених оплесках i квiтах. Вiн бере оберемок, пiдходить до президентської ложi, стає на одне колiно i вручає квiти iз вдячнiстю своїм батькам. Усi ридають ридма.