Якщо зійти па лисе тім'я Карабаїру, зарослого папороттю та дикою ожиною, і повернутись обличчям на південь, перед очима відкриються кілька пасом лісистих крутих горбів, що поступово даленіють і знижуються, аж поки зовсім зникають у безмірі широкої, залитої сонцем рівнини. Придивившись уважніше, можна помітити просіку в лісі, яка оперізує з заходу на схід кошлатий стан найвищого гірського схилу. Це кордон: земля по той бік просіки належить іншій державі, хоч і гори там такі самі, й небо над ними незгірш синє, і до манливої сонячної рівнини, що розляглася перед очима, здається, рукою подати.

Над цими місцями ширяють орли — кружляють повільно, високо злітають у ясну, прозору блакить. Під гіллям почорнілих ялиць, між соснами та ялинами, помережаними тінями, безшумно пробираються сарни; нечутно стрибають, паче взуті в оксамитові пантофлі, красуні білки. У хащах снують лосі з тривожними очима, а інколи, дуже рідко, підтюпцем пробігає заклопотаний чимось, завжди трохи наполоханий і сумний бурий ведмідь. У цьому царстві зеленої тиші найбільше сірих вовків. Улітку вони бродять поодинці або парами, коли ж на вершинах гір забіліють снігові шапки і мереживо першого справжнього снігу вкриє дерева, вовки збираються у зграї.

На північ від Карабаїру темніють соснові ліси, підносяться де-не-де гори з округлими вершинами, виблискують на сонці рівні лани, широкі хвилясті улоговини, зарослі чагарником.

Селищ не видно — тільки Момчилово самотньо притулилося до скелі, ніби навмисно сховане тут і покинуте в цьому дикому, безлюдному гірському краї.

У Момчилові (раніше воно звалося Рамадан-бей) близько трьохсот будинків. Вони витягайся трьома кварталами, що підковою огинають горбкувате підніжжя похмурого Карабаїру. Будинки здебільшого дерев'яні, двоповерхові, вкриті плитняком, дивляться на вулицю вузькими загратованими віконцями. Вікна, звернені у двори та садки, ширші за ті,