що виходять на вулицю. На лутках у черепках від розбитих глечиків пістрявіють красолі, айстри, червоніє герань. У Марковому кварталі є й кілька цегляних будинків, а дім покійного Алі Ілязова, де тепер військово-геологічний пункт, споруджений з білого каменю; дім цей квадратовий, иачо фортечна вежа, і в сонячний день його дахівку видно аж із голого тімені Карабаїру. Нова школа з бетону та скла, кооперативна сироварня, облицьована з фасаду горбистим цементом, широкі, мов казарми, кошари та корівники у дворі сільськогосподарського кооперативу — ці будівлі нагадують про нові часи й відразу впадають у вічі, вони немовби оживляють пейзаж сумного й посивілого від років Момчилова.
Якщо дивитися на Момчилово здалеку і згори, воно нагадує кубло, змощене в рясному гіллі. Довкола горби та гори, улоговини та схили, які де-де поступаються місцем пасовиськам та диким скелям. Біла звивиста стрічка шосе, що веде до Смоляна, схожа на парчеву спіраль, яка випадково пролягла в цьому відлюдді.
Всі квартали Момчилова відокремлює опуклий, як горб, пустир, посічений зливами і густо зарослий терном. Це улюблене місце лисиць, де вони ховаються і звідки, дочекавшись темряви, крадуться в найближчі подвір'я, обгороджені низеньким муром або обведені тонким колючим тином.
Пізня ніч. В'юнкою стежкою серед тернику йде високий сухорлявий чоловік. Він, видно, добре знає місцевість, бо не вагається на частих закрутах стежки, а додержується південного напрямку і ступає в темряві твердо й певно.
Над Карабаїром скупчилися чорні хмари, завиває вітер, жовті блискавки розтинають небо. Гуркоче далекий грім.
Чоловік не поспішає. Він навіть зупиняється і, затуляючись долонями од вітру, закурює. Вогник сигарети блимає у темряві тремтливим червоним світлом. Місцеві жителі знають: якщо вітер б'є в чоло Карабаїру, дощу не буде.
Поблизу тинів стежка роздвоюється: праворуч веде до широкого шляху, який пролягає через Марків квартал, ліворуч в'ється між двома рядами мовчазних будиночків і кінчається над кручею, де внизу стоїть масивна біла кам'яниця Алі Ілязова.