Перше, що він помітив, був Стоянів кашкет, який валявся на траві догори денцем. У цьому не було нічого особливого, але хтозна-чому старшина, побачивши його, відчув, як обважніли його ноги, наче зійшов не на пагорб, де містився військово-геологічний пункт, а на стрімкі груди Карабаїру. Він на мить зупинився, хотів глянути на схід, щоб подивитися, чи скоро зійде сонце, але не зміг відірвати очей від кашкета і, пересиливши себе, пішов уперед. За два кроки від нього, випроставшись, лежав Стоян. Він мав звичку спати саме так — горілиць, з розкиданими руками, розслаблений і безтурботний.

Важко було повірити, що Стоян заснув на посту. Георгій ступив ще крок і застиг на місці, наче щось смикнуло його назад. Чоло його вкрилося холодним потом.

Голова приятеля була замотана мохнатим кремовим рушником, аж не видно було ні підборіддя, ні волосся, ані навіть краєчка вуха. У Стояновій позі було щось незвичайне й зловісне. До лівого плеча прилягала карабінна цівка, а приклад лежав майже при лікті, трохи вивищуючись над ним. У цьому тілі, здавалося, не було жодних ознак життя.

Георгієві забило віддих, серце шалено калатало. Він присів навпочіпки біля Стоянової голови й став розв'язувати рушник. Поки розв'язував нетугий вузол на тім'ї, по пальцях його заструмувала липка, ще тепла кров. Важкий дух від рушника спирав дихання. Відкинувши

рушник, Георгій глянув сповненими жаху очима на почервонілу шкіру обличчя, на опущені посинілі повіки й здригнувся — то була голова небіжчика, важка, немов налита оловом.

Георгій розстебнув куртку, приклав вухо до сітчастої майки і наслухав. Серце билося тихо, ледь чутно, майже невловно, але билось. У тілі пораненої людини ще жевріло життя.

3

І цього ранку кукурікання голошийого півня урвало мій чудовий сон, дуже цікавий з наукового погляду. Нібито я стою в сливовому садку свого хатнього господаря, бая Спиридона, простягаю руку, щоб зірвати соковиту жовту сливу, і раптом бачу перед собою козеня швейцарської породи.