I все довкола було нiби продовження людського тiла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. I тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часi. Вiн прислухався до себе й зрозумiв, що в ньому народжується вiдчуження до всього, що його оточує; i що, поза всяким сумнiвом, прив'язаний вiн був не до бездушних предметiв, а до людей, котрi населяли й оживляли цi предмети i всю квартиру. Зникли люди, i квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгiдними рештками меблiв.

Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi, не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але тепер...

Обривалася одна по однiй ниточки, котрi прив'язували його до минулого, i вiн навiть фiзично вiдчув себе мовби в невагомостi. Проте це вiдчуття минуло, натомiсть прийшло iнше, у якому смуток перемiщувався з трепетно-радiсним передчуттям перемiн. "Гiрше не буде, отже - буде краще!" - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услiд, набрав молодецького вигляду, розправивши круглi плечi i якомога дужче втягнувши живота, i пiдморгнув своєму вiдображенню в коридорному дзеркалi. Iз дзеркала глянула на нього недоладна кругла фiзiономiя з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вiкном, яку насилу розштовхувало оранжеве свiтло лiхтарiв, дедалi густiшала, притискалась до вiконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повiки. Глянувши у вiкно, Мишко здивовано помiтив, що в роздумах минув увесь день, i що вже пiзнiй вечiр, i його огортає звичайнiсiнький сой. Вiн подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було вiдшукати пiд покладами старих лахiв. Нарештi закiптюжена й полатана споруда стояла бiля вiкна, а що заслати її було нiчим, то Мишко лiг спати в штанях i в сорочцi.