Мишко з болiсним напруженням переводив погляд з одного гостя на iншого. Оповiдач смакував подробицi й жваво жестикулював, решта розумiюче всмiхалася, наперед вiдгадуючи розв'язку. Валерка, скорчивши вiдповiдну фiнальнiй сценi анекдота гримасу, закiнчив розповiдь; гримнув регiт. Мишко спiймав на собi контролюючий погляд дружини, але не засмiявся, як усi, а спохмурнiв. "Ну чому, чому вони смiються? болiсно думав вiн. - Нiчого ж смiшного нема!" Йому було шкода ошуканого чоловiка, соромно за нечистi жiнчинi справи.

- Ти не зрозумiв? - шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од смiху. - Розумiєш, коханець вилазить iз шафи, махає руками й каже: "Ти що, молi не бачив?"

Мишко висмикнув руку, пiдвiвся й вийшов. Веселощi за столом почали пригасати.

- Чого це вiн якийсь похмурий? - з образою в голосi спитав Славко, поправляючи краватку й застiбаючи пiджак.

- То ще нiчого, - пiдпустила шпильку Сонька, - бувають ще гiршi. П'яндиги, примiром.

Славко натяк на п'яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився i, з гуркотом вiдставляючи стiльцi, став вибиратися з-за столу.

Валерка, ображений нерозумiнням анекдотiв, рушив за ним.

Сонька встала, недбало закинула на плечi яскраву кашемiрову хустку й з удаваною прикрiстю сказала:

- Ну, коли вже чоловiки збираються, то й менi пора...

Даремно Маша, блiда вiд приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навiть не випивши "на коня", всi розiйшлися.

Мишко, вiдчуваючи за собою провину, зачаївся на кухнi.

Коли дружина люто загримкотiла посудом, прибираючи зi столу, вiн тихенько пiдiйшов до неї й видихнув:

- Машо... Чуєш, Машо? Невже ти не розумiєш?..

- Тепер я розумiю все! - вiдрубала вона, не обертаючись.

Криця в її голосi додала Мишковi ляку, i вiн, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столi лад.