- Ти! Ти-и! - вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. - Знову свої нiкчемнi жалощi! Праведник нещасний! Самоук заплiшений!

I Мишковi бiльше не хотiлося їй пояснювати.

А тепер вiн сидить на кухнi, гортаючи журнал i неуважно дослухаючись до того, що робилося в кiмнатi. Веселощi були в розпалi; покриваючи хрипкий голос магнiтофонного барда, лунали вибухи смiху. Певне, що то вже Валерка потiшав публiку анекдотами.

Почулися стрiмкi кроки, й до кухнi зазирнула розчервонiла дружина.

- Чого сидиш, наче гриб? - Вона промовила цi слова гак, мовби подала милостиню; проте усмiшка миттю злетiла з її обличчя, погляд став пильнiшим. - Iди! Гостi хочуть бачити господаря. Тiльки дивись менi, щоб без коникiв. Не псуй людям настрiй.

Мишко, зiщулившись i згорбившись, рушив услiд за дружиною. Ввiйшовши до гостей, вiн старанно їм посмiхнувся i сiв, аж завмер. Руки склав на колiнах, а погляд втупив у пiдлогу.

- Ось послухай, що твоя жiнка розказала, - прискаючи смiхом, озвався Валерка. - В її класi один учень написав у творi: "Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський i Чехов, тепер немає. Всi вони виросли, бо акселерацiя..."

Мишко силувано реготнув, йому додумалося, що маленькi люди люблять смiятися з iнших маленьких людей. Тодi вони самi собi видаються бiльшими. А втiм, з великих людей вони теж смiються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рiвня.

- Валерко, ану, пiдкинь ще анекдот, - попросив Славко Кочергiн i якось багатозначно пiдморгнув при цьому.

- Нi! - весело й натхненно вигукнула господиня. - Спочатку всi вип'ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?

Мишко налив. Гостi випили.

Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок i розмахуючи ним, почав:

- А оцей не чули? Менi давно розказали. Цiкавий такий випадок... Ну, дiло було так. Приїжджає чоловiк з вiдрядження, а дружина, звiсно, в цей час...