Раптом Iван клацнув пальцями i вигукнув:

- Еврiка! Iдемо на Печерськ. Лаврська дзвiниця, сподiваюся, не так охороняється, як цi музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.

У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.

Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.

- Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

- Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.

- А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

- Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.

- Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.

- Цiкаво, що ж би сталося?

- Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.