Василь Бережний

Дiти одного Сонця

I.

Невеликий електрокар обтiчної форми, забравши пасажирiв з космiчного корабля "Аелiта", який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднiвся гурт зустрiчаючих бiля входу, здебiльшого - жiнки з букетами квiтiв у руках. Чорнiли триноги телевiзiйних камер: повернулась комплексна експедицiя, звичайно ж, телеглядачам цiкаво.

Костянтин Федорович Новик, посивiлий за цi роки чоловiк, напружував зiр, щоб швидше побачити свою Олену, вирiзнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пiшки можна було б дiйти набагато швидше i взагалi час нiби загальмувався. На очi йому напливали сльози, в грудях спирало вiддих, а думки переганяли одна одну: як то вона - чи здорова? Сам вiн за п'ять рокiв на Марсi постарiв, може, на цiлих двадцять. Нелегкий полiт, iнтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки пiдiрвали йому здоров'я. Борода побiлiла, i товаришi прозвали його марсiанським аксакалом, хоч i самi... Правду кажучи, Костянтин Федорович i зараз почувався не дуже, та це вiн вiдносив на рахунок земного тяжiння, вiд якого вони зовсiм одвикли. "Мине перiод адаптацiї, - бадьорився Костянтин Федорович, - i з марсiан ми знову станемо землянами, землянами з марсiан..."

Вiн аж кинувся, помiтивши, що починає дрiмати. Отакої! Заснути перед зустрiччю! Озирнувся - усi сидять принишклi, зосередженi, тiльки "холера ясна", тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкi губи в iронiчнiй посмiшцi. Чи помiтив, як вiн клюнув носом? А Олена, хоч i не займається археологiєю, буде, певно, здивована... Хоча б уже скорiш...

- Увага! Водiй електрокара, повернiться забрати залишений на борту пакет.

- Холера ясна! - буркнув Микола Рудий. - Так ми нiколи не доїдемо.

Звичайно ж, усiм не терпиться якомога швидше зустрiтися зi своїми рiдними, але тут обставини беруть верх над бажаннями.