II.
Олена - ставна молода жiнка - сидiла, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й смiялася, намагаючись приховати душевне сум'яття. Навiть наспiвувала давню пiсеньку:
Куди їдеш, куди вiд'їжджаєш,
Сизокрилий орле?
Вона вiдмовляла його вiд експедицiї з самого початку, як тiльки вiн похвалився, i тепер, перед самим вiд'їздом, теж не вiдступалася:
- Розкопки на Марсi? Безглуздя!
Костянтин поглядав на її примруженi очi, пухкi губи, що нiжно торкалися порцелянової чашечки, i думав, як то йому буде тяжко без неї - любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб вiдмовитись вiд марсiанської мандрiвки, вiн, звичайно, i думки не допускав.
- Поясни їй хоч ти, Михайле, - звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. - Може, вона з тобою згодиться.
Михайло - широкоплечий бородатий молодий чоловiк - поглянув на Олену, осмiхнувся, потiм, прибравши серйозного вигляду, сказав:
- Якщо вiдверто, Костю, я теж маю великi сумнiви. Сама твоя гiпотеза... надто хистка.
У Новика пiдскочили брови: досi Михайло не висловлювався про його марсiанську гiпотезу, i це сприймалося, як мовчазне схвалення.
- От бачиш, i Михайло! - пiдхопила Олена. - А ти затявся... Доводь свою правоту на Землi!
- А хiба я не доводив? - заперечив Новик. - Аналiз нових олдовайських* знахiдок вiдсунув появу гомо сапiєнса ще на мiльйон рокiв... Цю загадку можна розгадати лише на Марсi.
______________ * Олдовайська стоянка у схiднiй Африцi, де провадили розкопки англiйськi археологи.
- Ну чому, чому саме на Марсi? - Олена iз стуком поставила чашечку на блюдце.