Слухаючи Гальчинську, лейтенант i далi лiниво стежив за снiговою круговертю i, не кваплячись, записував адресу.

- Живе одна?

- Так.

- Молода?

- Нi, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворiє на серце. З нею щось сталося...

- Може, їй лiкаря треба? Подзвонiть на "швидку", нуль три.

- Яка "швидка"! Могла вже й померти!..

- Гаразд, перевiримо, - зрештою промовив лейтенант. - Ви звiдки дзвоните?

- З автомата, бiля її дому.

- Чекайте. Зараз виїдемо.

Вiн поклав трубку i телефоном внутрiшнього зв'язку викликав чергову машину.

- Я недовго, - кинув своєму помiчниковi старшинi Сироквашi i поспiшив до виходу з кiмнати.

Ось i вулиця Воровського. Мiлiцейський "газик" повiльно сунув униз вiд Ярославового валу широкою i крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерiв будинкiв. Перетявши трамвайну лiнiю, "газик" звернув за рiг i зупинився.

Бiля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли двi жiнки. Вони уже вгледiли розцяцьковану мiлiцейську машину i, махаючи руками, поспiшали назустрiч.

Перебиваючи одна одну, почали розповiдати лейтенанту, який повiльно вилiзав на тротуар, про свої здогади i побоювання.

- Хто ви такi? - строго спитав Кучеренко.

- Племiнницi. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, - вiдповiла висока, гостроносенька жiнка. - А це моя двоюрiдна сестра, Шура Хоменкова... Ми так боїмось, так боїмось... - знов завела вона, чи не трапилося з тiточкою чого-небудь... - З-пiд нафарбованих вiй Гальчинської викотилися сльозинки.

- Зараз побачимо. - Лейтенант жестом запросив жiнок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвiлим деревом. Рипучими сходами всi пiднялися на другий поверх.