Гальчинська показала на дверi квартири. Лейтенант постукав. Вiдгуку не було. Неприємний запах i справдi просочувався крiзь дверi. Кучеренко почекав кiлька секунд i тодi загрюкав щосили. Тiльки пiсля цього помiтив кнопку дзвiнка. Вона була затерта, брудна i ховалася у сутiнках коридору, а розгубленi жiнки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвiнок. Але на нього не вiдгукнулися. Лише трохи вiдхилилися iншi дверi в глибинi коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жiнцi чи чоловiковi.

Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.

- Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.

- Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.

- Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.

Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.

Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима.