Зрештою вона не витримала i вiдштовхнула насильника. Той заточився i мало не впав на столик.

- Ах, так! Стерво ти! - розлютився розпашiлий хазяїн. Вiн не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе нiхто не мiг. Вiн сичав, як гусак.

- Вижену на вулицю, знову потрапиш на бiржу, а звiдти дорога в ешелон. Тодi згадаєш мене!..

I зал, i стiльцi, i сам хазяїн втрачали крiзь сльози чiткi обриси, i Люцiї здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нiчого не сказала у вiдповiдь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потiм подумала, що слова його й погрози пустi. Не вижене! Де знайде таку покiрну служницю, що за самий хлiб i на сценi спiває, i прибирає у кафе, i посуд миє... служниця на всi руки. I офiцери, якi приходять щовечора до "Едельвейса", заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а вiн за її, - бо що то за кафе без спiвачки?!

- I про єврейку заявлю! - кинув свiй останнiй козир Гiллер. Адже знає, що у Люцiї ночувала єврейка, про яку дiвчина не донесла у полiцiю.

Тепер Люцiя заклякла вiд страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, i сльози завмерли на них, перестали литися.

- I ще май на увазi, - сичав далi хазяїн, - якщо злигаєшся з Антоном... те саме тобi буде... Мусиш любити тiльки мене...

Гiллер знову наблизився до закам'янiлої Люцiї i, вже не вiдчуваючи опору, рвучко обiйняв її. Люцiя безсило опустила руки. Вiд почуття кривди очi її знову наповнилися слiзьми, цiлi струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритiй пушком верхнiй губi i вже з неї капаючи на пiдборiддя. Як вона шанувалася, як пiдкорялася волi Артура Христофоровича, терпiла i нелегку працю, i дурнi ревнощi навiть до тих офiцерiв, якi сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всмiхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка...