- Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом вiдчув чиюсь руку на плечi, пiдвiв голову. Бiля нього стояв керiвник групи. Зал спорожнiв, лише кiлька чоловiк наближались до виходу. .

Вiн пiдвiвся, сторопiло оглянувся.

- Пора йти?

Над мiстом стояла прозора лiтня нiч.

Повертаючись iз Глазго до Едiнбурга, вiдвiдали рiдне мiстечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будiвля - це хата, в якiй народився спiвець Шотландiї, тут же на подвiр'ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацiкавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гудiли слова гiда:

- Молодий поет полюбляв дiвчат i зiрвав чимало квiток. Та його впiймали за полу. Батько однiєї потерпiлої перестрiв юнака i погрозив убити, якщо вiн не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дiтей...

"Певне, гарна дiвчина була, може, як Муза-Марiйка... - мiркував Микитюк. - Цiкаво, який у неї батько? Теж такий рiшучий, як той односелець Бернса?"

Чим ближче було до Едiнбурга, тим бiльше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничi краєвиди - зеленi горби i видолинки, невеликi гаї, будiвлi ферм, удалинi бовванiли темнi терикони, - Микитюк залишав у пам'ятi цi мiнливi картини i водночас конструював майбутню зустрiч з Музою, передбачав варiанти її виправдань. I жодного разу йому не спало на думку: а може, дiвчина й справдi захворiла?

Скрипить пiд ногами трап.

У каютi, навiть не переодягаючись у пiжаму, лiг перепочити i зiбратися з думками. Шумiла повiтродувка, женучи легкий вiтерець.

"Ну, гаразд, закоханий друже, - запитував себе Микитюк, - може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоцiйний стан, який характеризується... величиною... нi, ступенем втрати здорового глузду! Це витiвки, хитрощi Природи, що мають на метi продовження людського роду. А ти вiдкинь усi чари, поглянь на все тверезо..."