- I як це з нею трапилось?

Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.

- А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

- Їй уже краще? - В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.

- Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".

- Їжачка?

- Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.

- Ви були в Гiмалаях?

- Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.

- Муза. Ох... - скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.

- Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.

- I там ви знайшли "їжачка"?

- Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...

- Де це?

- Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися па гiрськi хребти, спускалися в долини, та ось перед одним снiговим перевалом два пашi провiдники раптом зупинилися, в очах - тривога, якесь незрозумiле сум'яття. "Далi не пiдемо, - твердо сказав старший, сивобородий. - Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".

Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.