Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...

- Ой... - зойкнула Муза, спiткнувшись.

- Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.

Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.

- Розумiєте, враження було таке, нiби то й не зорi, а пильнi очi Космосу дивляться на мене i питають: чи ти усвiдомлюєш своє мiсце на Землi? В потоцi Часу? Навiщо ти живеш? Невже тiльки для того, щоб споживати? I тодi настала мить, коли я вiдчув себе просвiтленим, iнакшим, духовно вищим, анiж був досi. Оце вам Шамбала! I нiякого страху не було, навпаки - проймала радiсть. Ну... що належиш до людства, чи що... Любов до планети, на якiй живеш... 0, саме любов до життя! А чого тi провiдники злякалися... Людська психiка - складне явище... Я довго стояв, прислухаючись до безмовностi Космосу...

- Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправдi поет - та ще й романтик!

- Ну, що ви, Музо, - Ростислав почервонiв, як хлопчик. - Я сухар i є, це на мене щось найшло.

Очi їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотiла:

- Дивина... Цiєї митi, от зараз, менi здалося, що ми вже колись зустрiчались... I розмова така була...

- Ну, якщо вiрити в перевтiлення, то... не виключено. - Микитгок поглянув у її великi, схожi на iндiйський мигдаль, очi. - Може, ви iз Шамбали?