Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.

Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.