- Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...

- А для вас, Таню, я просто знайомий?

- Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.

- Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...

- Так, так, але не зараз.

- Розумiю.

- А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...

- Дурницi.

- Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.

- Та я сам з'явлюся до нього.

Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.

XI

...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це - норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок - це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево - просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.

А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.

Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.