Трофиновському не хотiлося переконувати його в iншому. Вiн попрощався i подякував за бесiду.

Розмова й справдi була дуже корисною i допомогла слiдчому уточнити деталь, котра, як вiн передчував, матиме в цiй справi iстотне значення.

XIII

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимi нитi зв'язували його з тим, кого шукає; вiн вiдчуває, як об'єкт ухиляється вiд зустрiчi; вже маячить перед ним, мов у туманi, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не вiдомо: незрозумiле призначення апарата, його дiя; не встановлено, хто такий "об'єкт" - винахiдник чи лише власник приладу; дiє самостiйно чи його самостiйнiсть мнима; яку мету переслiдує... На бiльшiсть з цих питань можна буде вiдповiсти тiльки пiсля затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякi з вiдповiдей йому вже вiдомi.

Трофиновський роздратований: нiяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складнi почуття - непевнiсть i мало не гнiв. На слiд вiн вийшов. Слiд чiткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, вiн уявляє досить виразно - принаймнi для того, щоб виявити i затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має вiн вiд своїх вчинкiв якусь матерiальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, - але, безсумнiвно, тут не просто помилка, а виклик суспiльству, i вiн, напевне, розумiє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, "замiтає слiд". Проте "замiтає" не професiонально, а по-дилетантському. I Трофиновський уже знає, як i де його шукати.

Слiдчий рiшуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капiтановi, спiльно з яким працював уже не раз, i попросив органiзувати пости спостереження за вказаними адресами. Вiн знав майже точно, вiн передчував, що людина з чорною валiзкою змушена буде повернутися до декого з своїх "пацiєнтiв". Першою в цьому списку була сестра канатохiдця - Тетяна Марчук.

XIV

Туман був такий густий, що лiхтарi ледь просвiчували крiзь нього жовтими яблуками. Iнодi лунали гудки автомобiлiв, їхнi розмитi силуети, штовхаючи поперед себе слабосилi снопики свiтла, текли суцiльною рiкою, мов риби, що йдуть на нерест.