Пориви вiтру iнодi роздирали сiру пелену туману, i тодi видно було i дерева, i людей.

"Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрено течуть, а вiн iде, упевнений, суворий, - простий радянський воїн на посту..." Нi, "упевнений" - погано. В чому впевнений? Та ще й "суворий". Трафарет... Треба не так. "Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть, а вiн iде рiшучий..." Нi, не те! - Строфа аж нiяк не подобалася Трофиновському. "Все в нiй, - казав вiн собi, - трафарет. Крiм, мабуть, першого рядка: "Мов луки, напiвзiгнутi дороги". Так, це, мабуть, непогано. I вiдповiдає тому, що бачить око - тут дорога iде трохи на схил. Головне ж, порiвняння з луком передає напруженiсть руху в цi вечiрнi години "пiк". Але далi все псує "впевнений" чи "рiшучий..." Ну й морока! Приятель, редактор мiлiцейської газети, умовив Трофиновського неодмiнно написати вiршi в наступний святковий номер, щоб вони пiшли замiсть передової. У вiддiлi i в управлiннi Трофиновського називали "наш поет".

Дома у нього назбиралося сотнi написаних ним вiршiв. Проте друзям вiн мало якi наважувався показувати, i тiльки пiсля одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакцiям.

Вiршi вiн писав i в своєму кабiнетi, i вдома, але найбiльше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм вiршiв вiдповiдав його ходi, завжди рiзнiй, i друзi говорили, що в його поезiї "енергiйна основа".

А ось зараз вiршi чомусь "не йшли", хоча задум цiлком визрiв. Щось заважало. Мимоволi вiн почав прислухатися. Йому здалося, нiби хтось йде за ним в туманi, то наближаючись, то вiддаляючись, готуючись до якоїсь дiї. Вiн вдивлявся в туман, розрiзняв неяснi постатi людей. Хто з них? Зараз перевiримо.