Раптом до капiтана долетiли звуки рiжкiв. Далекi й близькi, вони то знiмалися до високостi, то згасали десь унизу, за обрiєм. Зайшла Кенi, по її обличчю вiн побачив: щось сталося.

- Чуєш? То Маг скликає племена...

- Що ж надумав цей невiглас?

Кенi пiдiйшла до Iмпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокiйливо:

- Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсiм iнший погляд на свiт, а ти не хочеш на це зважати.

- Ну чого ж? Хiба мало ми змарнували часу, а особливо ти?

- Не втрачай терпiння, - лагiдно сказала Кенi. - Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить пiд гiллястим дубом, вслухаючись у шелестiння листя, силкуючись зрозумiти вiщу мову дерева.

- Ну й що, розшифрував? - У голосi капiтана чулася iронiя.

- Звичайно, на те ж вiн i Маг, щоб розумiти мову дерев, птахiв, звiрiв. Свiтанок цивiлiзацiї. Хiба нашi пращури не так само...

- Ти хочеш пофiлософствувати, - сказав капiтан, вмикаючи кулю свiтловода. - Може, краще на прогулянцi, коли мене змiнять на посту?

- Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то вiдводить очi, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходiв для нашої безпеки?

- Перебiльшуєш, Кенi. В могутностi "прихiдцiв з неба" вiн давно вже пересвiдчився.

Куля свiтловода, досi наповнена бiлястим туманом, прозорiшала, в нiй усе чiткiше проступали обриси навколишнього: стежки в густiй травi, лiс, Обсерваторна гора з кам'яними сходами.

- А он i той дуб, - сказала з якимось острахом Кенi, - бачиш, туди стiкаються люди...