- А що? - Дайана подалася вперед, аж блузка на грудях росгебнулася. Чого ж ти мовчав?

- Та... - Хайман озирнувся i, насупившись, замовк. - Потiм, поговоримо потiм, - сказав упiвголоса. - Не оглядайся i будь весела.

Дайана миттю вiдчула небезпеку, вся напружилась i сидiла, як на голках. Намагалася вдавати веселу, але те виходило так комiчно, що Хайман розсмiявся.

- Ну, годi вже кривлятися, краще ходiмо звiдси.

Нахабство, з яким його переслiдували тi два типи, обурило Хаймана. Якого бiса! Мiднi лоби, телепнi з iнтелектуальним рiвнем горил!

Їдучи у вагонi монорейкової магнiтної магiстралi, що креслила над мiстом стокiлометрову пряму, Хайман усе розповiв Дайанi.

- Тепер ти розумiєш, яка ситуацiя, люба? I навiть вечора не дали провести спокiйно, тварюки.

Повз вiкно пролiтали слiпучi лiхтарi, здавалося, вагон у шаленому летi пробиває купи свiтла i кучугури темряви, i це миготiння наче наелектризувало Хаймана - схилившись до своєї нареченої, вiн сипав їй у вухо своє обурення, свої жалi, i вона спiвчувала, справдi ситуацiя склалася гостра, небезпечна, i хтозна, як знайти вихiд з неї...

- I ти даси їм таку картку? - гарячим шепотом спитала Дайана. - Невже даси?

- А що ж вдiєш? - знизав плечима Хайман. - Це ж мафiя.

- Так, - замислено промовила Дайана, - вiд тих горлорiзiв можна чекати чого завгодно. I все ж таки... Уклякати перед насильством...

- Я боюсь передусiм за тебе, крихiтко. Помiтила їхнi пики? Забачивши їх, дитина не усмiхнеться. Якщо я не поступлюсь...

Дайана пiдвела на нього повнi тривоги очi. Так, це правда: щоб добитися свого, цi типи почнуть убивати або калiчити Хайманових близьких, рiдних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. I все ж таки...

- На коли ти їм пообiцяв?

- Сказав, що в нас не всi данi про його дружину,

- А до чого тут вона?