Онук розгублено змовк. Дўд теж мовчав, про щось перешўптувались жўнки й тихо гудўла пўчка.

- А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отўм паливо скўнчиться, - трохи недоречў бовкнув другий малюк.

Замўсть вўдповўдў дўд простяг руку до пўчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнў елементи ще на мўлўметр вийшли з гнўзд, реакцўя пўшла на спад й тепер ледь жеврўла на гранў згасання. Гудўння урвалось.

- Може й скўнчиться... - пробурмотўв старий.

Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна - зародок тўї?, що запануї на Землў, коли згорить останнўй шматок урану.

Тиша.

Тиша.

Тиша.

Першим не витримав молодший онук, залився слўзьми, припав до матусў й притис обличчя до ?? брудних лахўв. Потўм заскиглив й другий, й, нарештў, зарюмсали обидвў матусў одразу.

Мисливець вўдклав лука набўк, важко пўднявся й пўдўйшов до дўда.

- Пўшли, - похмуро промовив вўн, беручи старого за лўкоть.

- Куди? Навўщо? - перелякано забубонўв дўд. - Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...

- Пўшли.

Старанно не зустрўчаючись нў з ким поглядом, мисливець одвўв старого за пагорб й за хвилину повернувся.

Сам.

- Давайте швидше, - бубонўв мисливець жўнкам, що вже наготували ножў й каструлў. - Холодно.