- Колись!.. На свiтанку цивiлiзацiї. А тепер... Хiба ти, синку, не розумiєш, що там - стихiя?!

- Отож i цiкаво!

- Їм цiкаво! Там же не контрольованi сили природи - вiтри, бурi, дощi, снiгопади, електричнi розряди - усе ж це вороже людинi, вороже життю. Хаос, буяння страхiтливих сил, руйнацiя.

- Ми хотiли хоч трохи побути вiч-на-вiч iз стихiєю, хотiли здiйснити експедицiю в природу...

- Зрозумiй, сипку, що вся iсторiя людства - це боротьба з природою, невтомна, невщухаюча боротьба. Хоч це коштувало величезної витрати енергiї незчисленним по колiнням, та все-таки людство свого досягло. Людина таки видiлилася з природи, iзолювалась од неї, створила собi нову, другу природу, в якiй виключено всякi випадковостi. А ви пориваєтесь до стихiї, надумали "експедицiю в природу"... Ну, скажи, хiба це не хлоп'яцтво?

- Те, що ми зробили, може й хлоп'яцтво... Та певно, що хлоп'яцтво. Треба було все обмiркувати серйознiше, зважити не тiльки на мiцнiсть матерiалу пiвсфери, а й на мiцнiсть... опору дорослих. А ми експромтом. Згоден: погарячкували.

- Е, нi, синку, не цiєї згоди я хочу вiд тебе, мене зовсiм не цiкавить, як ви це вчинили - добре чи нi. Я волiю, щоб ти усвiдомив шкiдливiсть, абсурднiсть самого намiру. Чому ж ти мовчиш?

- Думаю.

- Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобi сказала..

- Менi невтямки: чому це природа ворожа людинi? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лонi? Хiба людський рiд вирiс не в буяннi тих самих стихiй?

- То був первiсний етап. Вiн закiнчився дуже давно, сотнi тисяч рокiв тому.

- А хiба зараз людство не черпає в природи необхiдну сировину?

- Черпаємо, беремо скiльки треба, перемагаючи її опiр. Ми не можемо обiйтися без природи, це очевидно. Але єднiсть людини з природою здiйснюється через протирiччя. Це єднiсть протилежностей. Коли ви, юнаки, усвiдомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакi химернi потяги.

- Хтозна. Все незвiдане вабить, дуже хвилює... Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас вiйнуло! Як перехопило нам подих!