Пустельна вулиця почала лунко вiдраховувати його швидкi знервованi кроки.

2

З легким сумом Сергiй Олексiйович помiчав, що море вже втомлює його, що в тiлi поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався "буйкової" межi, частенько вiдпочивав на водi, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у бездонну синяву неба. Дуже любив отак зависати на водi пiзно ввечерi, коли в небi сяють зорi. В такi хвилини Сергiя Олексiйовича оповивав якийсь особливий настрiй. Хвилi стиха колисали його мiж небом i землею, далекi зорi сiяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне i радiсне. Може, тодi саме наставала мить єднання з Природою?

А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне промiння тiльки черкнеться його ледь побриженої поверхнi, - де та й утома дiнеться! М'язи стають пружнiшi, в усьому тiлi настає отой оптимальний режим, яким вiдзначається молодiсть, Але то ненадовго. Втома облягає знову, гасить чутливе сприйняття свiту - молодiсть давно минула.

- Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса? - iнколи говорив Сергiй Олексiйович до свого друга, який цiлими днями горбився за шахiвницею.

- Ти завжди був романтиком, Сергiйку, - кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму. - Не забувай, що ти медик!

- Ну й що? Медики - не сухарi, це ви, фiзики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусiю не вдавалось.

- Спiвай, спiвай, вона довга... - скаже i знову втупить погляд у шахiвницю.

Але настав такий день, коли Сергiй Олексiйович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи. Усе затьмарила трагiчна звiстка з Києва - помер їхнiй товариш, їхнiй славетний друг.

- Це безглуздо - ось що мене вражає, - сказав пiсля тяжкої мовчанки Михайло Павлович. - Людинi ще тiльки за п'ятдесят i раптом...

Не змовляючись, вони пiшли в напрямку гiр.

- Трагедiя в тому, що ми майже завжди спiзнюємось iз дiагнозом... нарештi обiзвався Сергiй Олексiйович. - Рак - дуже пiдступна хвороба, в органiзм людини пробирається тихцем...