Ранiше Соул над цим не замислювалась, працювала - i все. А зараз... Чи займалась своїм туалетом, чи готувала снiданок,- внутрiшня дискусiя не припинялась. Запитання - дошкульнi, нещаднi - виникали спонтанно, вимагали вiдповiдi. Якщо планета i все живе на нiй приречене, доскiпувалась логiка, то навiщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобi лишився? Який у цьому сенс? "Навiщо та навiщо", - сердилась дiвчина, губи їй сiпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небi: у свiтi с вища логiка, iншi iнтереси... Мабуть, її любий вольовий татусь має рацiю: виноград Життя проростає крiзь Галактики, це неспинний процес...

Раптом прозвучав сигнал. Хто мiг навiдатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачiску, пiшла в хол, але на дверному екранi не побачила навiть тiнi. Розсунула дверi - теж нiкого. Може, сигнал їй причувся? Хотiла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорнi троянди! їй принесли чорнi троянди! Ось воно що...

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квiтами i сама не своя вернулася до вiтальнi. Дверi зачинилися за нею так, наче ляснув пострiл. Чорнi троянди - вирок чи попередження?

Дивилася на пухнастi, чорного оксамиту пелюстки - вони притягували, гiпнотизували. Дiвчинi здавалось, що разом iз густим ароматом вона вдихає жорстку радiацiю небезпеки, невiдворотної бiди. Сказати батьковi? А чим вiн зарадить? Тiльки рознервується...

Обiзвався вiдеотелефон - аж кинулась з несподiванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено вiдiтхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата пiдiйшла так, щоб затулити вазу - навiщо їй бачити тi квiти? Хоча... Нi, вона розповiсть їй при зустрiчi.