- Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкiн... Вiддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський... Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмiшкою: вiдповiдай, мовляв!

- Чую, Васько, чую! Вiддам. Тепер вiддам.

- А де ти, Колю?

- Я... я... - хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повiтрi квадрат. - Я - в квадратi...

- ...сiмнадцять-двадцять, - неголосно пiдказує лейтенант. - Над Тихим океаном.

- Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успiху!

- Дякую!

?

Ось i розвiялися примари, якi пiвдоби тримали Колю Рибакова в станi граничного напруження i замалим не коштували йому життя. Хлопцевi тепер соромно за себе, страшенно соромно; смiливо пройшовши хай навiть уявнi, та все ж грiзнi випробування, вiн зараз мало не плаче. I Федя - отой аж нiяк не страшний, а, навпаки, дуже лагiдний i симпатичний бородань - турботливо доводить хлопцевi, що готовнiсть здiйснити подвиг - майже те саме, що i його здiйснення насправдi, i що коли б вiн був на мiсцi Колi, то обов'язково дiяв би так само... якби вистачило хоробростi, звiсно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втiм, нi: один неспокiй витiснює iнший. Наближаються знаменнi 7.15.

Хвилюються всi - Коля це бачить. Японець раз у раз витирає пiт з чола, академiк смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися крутi жовна. Ось вiн пiдiйшов до пульта управлiння, натиснув на якусь кнопку.

- Увага! - пролунав металевий голос автомата. - До пуску - тридцять секунд... Двадцять дев'ять... Двадцять вiсiм...

Коля кинувся до вiкна. Угорi - тьмяно-фiалкове небо, а пiд дирижаблем суцiльна ковдра слiпучо-бiлих хмар. Десь глибоко-глибоко пiд ними залягла просторiнь ще спокiйного океану. "Критична точка"!..

- Двi... одна... Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед i вгору. Пiд ним промайнула - i зразу лишилась далеко позаду - темна цятка, над якою розпустилася бiла квiтка парашута. Зникла серед хмар.