- Сюди...

Дiти швиденько рушили по тих сходах, ведучи за собою Топа. Пес охоче бiг за ними, схвально крутив хвостом, принюхувався.

Схiдцi в'юнилися все вище i вище - десь пiд саме небо. У Борi аж дух захопило. Серце колотилося, очi заливав пiт.

- Ой, як високо, - прошепотiв вiн. - Аж село звiдси видно.

- Хiба це високо, - вiдповiв Андрiйко. - Ось полетимо на Марс - хiба ж така висота буде...

Нарештi вони нагорi. Видно чорний отвiр входу - вiн зовсiм поряд. Андрiйко зупинився i... завагався. По тiлу прокотився холодок страху, майнула думка: а може, не треба?

Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.

- Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:

- Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.

- Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.

Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.

- Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.

- Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.

- Треба сховатися, - додала Надiйка.

Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.

- Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!