- Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.

- Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?

Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.

- От буде шуму, як дiзнаються про нас!

Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.

"Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.

Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.

Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?

Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...

Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

Боря заворушився, хрипко запитав:

- Де ми?

- В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...

Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:

- Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!

На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.

- Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?

- Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його: