— Вже тиждень, як ми з доктором медицини Юрієм Олексійовичем Петровським і лікарем Лізою Бирюк вийшли з кабін електросну і знову спостерігаємо за Лан.

— За Лан? — ледве вимовив Сергій.

— Так. Те, чого ми чекаємо, відбудеться сьогодні…

— Сьогодні?

— Через кілька годин. Залишайтеся тут, ми покличемо вас, як буде можна. Думаю, що все буде гаразд…

Курганов вийшов, обережно зачинивши за собою двері, а Сергій знесилено сів на пружній постелі.

Завжди, коли йому треба було себе заспокоїти, Сергій вдавався до випробуваного прийому. Вольовим зусиллям він переключав роботу думки на прості, буденні речі й явища, які оточували його в цю хвилю, і, здається, досягав душевної рівноваги.

Аж головою струснув, відкидаючи причепливі думки. Огледівся навколо. Все в його каюті було знайомим і звичним: і ліжко, і стіл з космічним відеофоном, і рукописи майбутньої книги, над якою він працював ще кілька годин тому. А на кріслі — залишена Лан маленька хустина… Якщо довго і пильно дивитися на візерунок хустини, перед очима спливають несподівані картини. І Сергій втуплює очі в кольорову гаму, даючи пам’яті волю відтворювати минуле. Спершу йому здається, що візерунок чимось схожий на зарості навколо сергусіянського цілющого озера. Ну, й добре, хай думка лине туди, хай спогади про Сергус відвернуть його увагу від очікуваного якнайдовше. Проте картина сергусіянського озера займала Сергія недовго. Натомість згадалося давнє-давнє дитинство і один пам’ятний випадок. Сергієві було тоді, мабуть, років п’ять, а то й менше. Прокинувшись від післяобіднього сну, він пристав до старшої сестри Людмили: де вона поділа його яблуко, котре щойно лежало у нього під подушкою? Сестра сміялася, запевняючи, що яблуко Сергійкові приснилося, але він не вірив і вимагав. Зайшла бабуся Валентина і веліла Людмилі вийти надвір, не дражнити братика.