- Ах, ах, ах! - закричав у заростях дивувальничок. Цей крихiтний птах був створений ним пiд час останньої екологiчної корекцiї, а для чого - встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долинi, де лiс розривала чимала плiш, на вежi автоматичної гелiостанцiї палало вiдразу три сигнальнi вогнi - "небезпечно", "дуже небезпечно" i "смертельна небезпека".

Вiн побiг униз по схилу, до гелiостанцiї.

"Прилади, швидше поглянути на прилади..." Серце несамовито закалатало, в ротi пересохло.

- Ах! - вигукнув дивувальничок.

Пiзно!

Зiрка раптом почала розповзатися, дивне блакитне свiтло впало на пагорби й лiси. Iз криком жаху Iмпровiзатор упав мiж камiнням. Перш нiж зоряний вогонь спопелив землю, пiдсвiдомiсть, древнiй iнстинкт самозбереження шмагонули мозок командою - рятуйся! бережися! Тiло його вмить укрилося надмiцним панцирем, перетворилось у кам'яний кокон. I чим лютiше припiкав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свiдомiсть у камiнь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

"Де я? Що зi мною?"

З'явилась думка, i вiн зрозумiв, що опритомнiв, хоч усi вiдчуття пiдказували - ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здiймає дихання... Умить, наче її ввiмкнули, повернулася пам'ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горiха в шкаралупу, ринуло розумiння - а ще бiль, бiль, бiль...

"Втiхо! Люба моя!" - вигукнув вiн подумки. Душа його стогнала вiд горя, хотiла б розiрватися, та жоден рух не проникав у камiнь, що був колись його тiлом. Якiсь рефлекторно створенi бiосистеми живили його мозок, вiн не знав їхньої будови, не мiг вiдразу ж їх знищити, i ця неможливiсть умерти, вбити себе була як насмiшка долi. "Люба моя, плакав вiн без слiв. - Ти знала, знала... Вiтер був поряд, за спиною... Слiпий крiт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. I ось... Ти нiколи не була грiхом, кохана, нi. Справжнiй грiх у самiй сутi мого Раю. Творчiсть завжди має передбачати безкорисливiсть. Я ж створив усе для себе. Свiт, тебе, одновухого пса... Хай буду проклятий я, Великий Егоїст..."