Довгастий камiнь, що зачепився на схилi пагорба, повiльно холонув. Його оплавленi боки почорнiли, помережилися глибокими трiщинами. Всерединi нього нечутно й невидиме металася божевiльна думка Iмпровiзатора:

"Так, ти тепер камiнь. Хай усе залишається, як є... Але ж мука, мука! Вона точить камiння..."

"Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як iще може вмерти камiнь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема нiг, щоб утекти вiд самого себе".

"Повернутися? Вийти iз кокона? Боротись i перемагати? Звичайно, людська бiоформа зараз не пiдiйде - надто високий рiвень радiацiї. Повернутися - це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?"

"У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає iнстинкт самозбереження? Загасити мозок - ось що менi потрiбно. Так, так, тiльки це. Але перед тим..."

Це було останнє бажання, i вiн вирiшив вiдразу виконати його.

Кiм вирощував очi.

Вiн знайшов у своєму коконi мiкроскопiчнi трiщини, i двi ниточки клiтин полинули до поверхнi каменя, щоб там перетворитись у м'язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тiлом i дати кожному по кришталику.

Вiн робив усе поспiхом, i зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Iмпровiзатор вiдразу ж вiдрегулював рiзкiсть.

"...Пустеля. Як i сiм рокiв тому. Чорне камiння, оплавленi уламки гелiостанцiї, нiкому не потрiбна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати... Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи... Там, на пiвднi, за лiсом, де був дiм мiй, що там? Нiчого. Лише попiл, попiл, попiл..."

Зображення знову захиталося, розпливлося.