Час, час... його незримий плин несе iз собою все iснуюче. Нi, не тiльки людина скоряється його невблаганному поступовi. Будь-яка система, хай то звичайнiсiнька собi каменюка чи велетенська зiрка у космосi, все неминуче зазнає змiн у часi.

Отже, старiє не тiльки людина. Старiє i робот. Це об'єктивний закон свiтобудови. Смiшно, звичайно, було б думати, що кiбернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками i взагалi стати схожою на спорохнявiлого дiда (хоч це теж конструктор при бажаннi мiг би змоделювати).

Кожен робот певного класу старiє на свiй кшталт. Нервовi канали, що по них мозок передає у всi частини системи свої команди, зазнають змiн, i змiни цi необоротнi, їх уже не виправиш. Кiнцiвки втрачають гнучкiсть. Бракує їм колишньої сили i спритностi. Та й сам мозок- цар складної системи, створеної i викоханої людиною... Вiн дедалi бiльше стає непридатний.

I на змiну одному поколiнню роботiв приходить iнше, котре являє собою вдосконаленiший витвiр людських рук i розуму.

Блоки iонної пам'ятi в Овсiя поступово зношувались. У працi Овсiй не жалiв себе - так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятилiття...

I ось прийшов час, коли Овсiєвi стало важко з належною швидкiстю i спритнiстю виконувати команди оператора, орiєнтуватися в просторi й часi. Ба навiть просте спостереження за режимом звичайнiсiнького термостата було тепер для нього над силу.

Та незважаючи на все, Овсiй працював i далi.

Десь близько сорока рокiв тому вiн попав у катастрофу. Це сталося в урановiй шахтi Марса. Овсiй вивантажував руду на поверхню - обов'язки загалом нехитрi, якщо мати певний досвiд, а його в Овсiя було бiльш нiж досить. Раптом у шурфовi шахти розiрвало ротатор, i шмат розпеченого металу наскрiзь пробив груди роботовi. Осколок зачепив центральний нерв, i реставрувати його було неможливо.

Єдине, на що спромоглися iнженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронiв, що тiльки почасти вернув Овсiєвi колишню працездатнiсть.