- Це, мабуть, датчик?

Лiн, приховуючи усмiшку, коротко пояснила Овсiєвi, як заплiтають волосся в косу.

- Стiльки мiкрофiльмiв переглянув, а цього не бачив, - признався Овсiй.

- Але ж твiй вихователь...

- Вiн кiс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все - i бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, i пластик дорiжки, i вологий по недавнiм дощi грунт, i висока густа трава.

- Гроза, гроза! - раптом звiдкись iздалека долинув крик.

Овсiй здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокiй. На небi хоч би тобi хмаринка. Але ж було ясно чути - "гроза!" Овсiй звик довiряти людському слову. Вiн поквапливо дiстав iз невеличкого схову, що був у нього на правому боцi, прозорого полiвiнiлового плаща i натяг на себе, вiд чого став схожий на запаковану шафу.

Помiтивши здивований погляд дiвчини, Овсiй пояснив:

- Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив менi попадати пiд дощ, поки я не пройду курс загартування в бiоцентрi.

- Так, так... - Лiн доторкнулася до плаща. - I справдi, непоганий захист. Але чому...

- Не хвилюйся, людино, - перебив Овсiй, - я сховаю тебе вiд дощу.

Робот спритно переполовинив плащ i простяг дiвчинi блискучий шмат плiвки.

- Спасибi. - Лiн узяла її, не знаючи, куди дiти.

- Укрийся. Хiба ти не чуєш - гроза!

- Гроза! - знов долинуло до них.

- А, ти он про що, - кiнець кiнцем збагнула Лiн. - Та це ж моє прiзвище: Гроза. Розумiєш? Лiн Гроза. Ну, мене кличуть...

Дiвчина трiпнула косою.

- Прощавай, Овсiю!

- До побачення, людино Лiн.

Коли бiле плаття зникло мiж кущiв, Овсiй стрепенувся i величезними стрибками помчав до лабораторiї: час, вiдмiряний вихователем для першого виходу в простiр, скiнчився.