
Я вiдповiдаю, що так, згода, i запитую, чому вiн працює на заводi iграшок.
- Викладай, що трапилось?
- Нiчого. Нiчого особливого. Вчився в аспiрантурi. Потiм залишив. А на заводi... Що ж, на заводi добре. Робота цiкава. I потiм мотлоху там сила-силенна, - вiн пожвавiшав, - можу брати все, що треба.
Ясно. Цей добряга одержав звалище i щасливий. Я вiзьму Антену в свою лабораторiю. Ну звичайно! Як я про це вiдразу не подумав?
- Отже, ти працюєш дома?
- Так навiть зручнiше. Нiхто не заважає...
Вiн багатослiвно змальовує перевагу роботи в домашнiх умовах. Не знаю, на кого я бiльше сердитий - на Антену чи на тих невiдомих менi людей, якi зобов'язанi були розгледiти його талант.
- Збирання прогнозуючої машини дома. Двадцяте столiття. Дикун!
- Адже вона не дуже складна. Ось розробити алгоритм було дiйсно важко, а машина... За iдеєю перша машина завжди проста. Ускладнення починаються потiм. Знаєш, перший радiотелескоп у Гарвардi змайстрував тесляр з дошок, i коштувало це всього-на-всього чотириста доларiв. А першi обчислювальнi машини було зроблено з дитячого "Конструктора"... Взагалi це не має значення. Ми якось плутано розмовляємо, адже я ще не сказав основного. Розумiєш, яка пригода: я розв'язав на машинi iншу задачу, зовсiм iншу. Але вiдповiдь, здається, пiдiйде i для твоєї проблеми.
