М'яке падiння. А вслiд за тим нiжне шелестiння, нiби серед густого лiсу.

Мене оточувала темрява, прорiзана вогняними спiралями. Вони потроху згасали, розвiювалися.

Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успiшно. Так, безумовно. Бо я не в залi, не в цилiндрi, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нiчого не можу розiбрати?

Я розплющив очi. Чи, може, менi лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нiчого не змiнилося. Хаотичний танець кольорiв i форм, що поєднувалися в рiзноманiтних комбiнацiях, потiм знову роз'єднувалися.

Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсiм iншому свiтi. Тут iншi закони, iнше оточення. Десь поряд зi мною - блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тiльки набагато тонкiшого кольору, неймовiрно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тiльки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землi вгорi, над головою. А тепер праворуч... Чи лiворуч? Де в мене правий бiк, а де лiвий?

Я розгубився. Я почав "бачити" з усiх бокiв, вже не очима, а кожною частиною свого тiла. Тiла? А чи було в мене тiло?

Безумовно, було. Я вiдчував його, я рухався, бачив, чув.

Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемiстилася десь вбiк. В чому рiч? Що зi мною?

Я згадав, що дiти, народившись, не можуть координувати своїх рухiв. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами. їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так i зi мною. Адже я в свiтi "навпаки". Треба спробувати...

Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась лiва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.

Я ступнув - чи хотiв ступнути - лiвою ногою. А пiднялася права нога. Я впав. Чорна земля i блакитне небо затанцювали навколо, потiм зупинилися.

Я знову звiвся на ноги, заплющивши очi. А може, в мене їх не було, а лише їхнє вiдчуття. У всякому разi я висловив бажання, i навколо стало темно. Тодi навпомацки я ступив уперед. Лiвою ногою, потiм правою. Нiби вийшло. Я ступив ще кiлька крокiв. Все гаразд. Треба просто звикнути.