- Що менi робити далi?

- Нiчого, - вiдповiв професор. Вiн стояв у дверях i дивним поглядом дивився на мене. - Будьте мужнiм...

- Спробую, - знизав я плечима.

- Ще раз попереджаю - запам'ятайте координати. Лише це гарантує успiх.

- Гаразд, професоре, - з фiлософським спокоєм сказав я. - Ще одне запитання.

- Що?

- Тут не видно нiяких приладiв. Лише якiсь елементи, мозаїка. Яким же чином iде перетворення часток на античастки?

- Розумiю ваш подив, - задоволено озвався Шрат. - Я ж вам сказав вiдбувається не механiчна замiна, а якiсний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мiнус-резервуар. Ваше тiло i все, що на вас, миттю вiддає свiй позитивний iмпульс цьому резервуару i стає "дiркою", тобто мiнус-тiлом, антитiлом...

- Дякую. Все.

- Бiльше нiчого не треба?

- Нi. Прощайте.

- До побачення, - м'яко уточнив Шрат.

Я мовчки кивнув. Менi було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне - це Люсi. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серцi.

Дверi зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцiльна пiтьма. Настала тиша. Неймовiрна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.

Серце билось у грудях сильно, схвильовано. Всi думки зникли з мозку, свiдомiсть була прозора, а в нiй - єдиний сяючий образ - її обличчя.

Тишу порушив Шратiв голос. Вiн глухо прозвучав десь згори:

- Мiстере Уоллес. Ми починаємо. Приготуйтесь...

Я заплющив очi. В океанi темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фiолетовi зiрочки, запульсувала вогняна сонцеподiбна квiтка. Що це? Невже воно?.. Невже почалося? Нi, це ще лише галюцинацiя. Зараз... Зараз станеться щось неймовiрне, страшне...

Роздiл третiй

НА "ТОМУ СВIТI"

Вдарила блискавиця. Вдарила й ослiпила мене.

Вогняний вихор струсонув свiдомiсть, закрутив її в калейдоскопi небувалих вражень, почувань. Я вiдчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обiймах, потiм потягла в стрiмкому потоцi кудись униз.