Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилi, вiн минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.

Залишивши човен, Хуан i Педро пiдхопили врятованого попiд руки i понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев'яному лiжку, вони поклали на неї незнайомого.

- Побудь з ним, а я пiду розвiшаю сiтi, - сказав Хуан.

Вiн вийшов надвiр. У вiдчиненi дверi вiйнув теплий вiтер, дихнувши духмянистим запахом тропiчних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присiв на край лiжка. Невiдомий щось бурмотiв, стогнав, глухi прокльони виривалися з його грудей, неяснi благання.

- Лю, - марив невiдомий. - Лю, кохана моя... Я знайду тебе... знайду... Хмари, хмари... Чорнi тирани... Я обiйду їх... Я знайду тебе... Лю, дiвчинко моя...

- Що з вами, друже? - стурбовано сказав Педро. - Чи чуєте ви мене?

Невiдомий не вiдповiдав. Хаотичнi слова зривалися з його вуст:

- Вогонь... Небесний вогонь... Ми пройдемо крiзь нього... Лю... дiвчинко моя... Вiн не спалить тебе... Де ти?.. Де? Лю... Я не бачу... не чую тебе...

Знадвору ввiйшов старий Хуан, запалив лiхтар. Слабке сяйво впало на лiжко, на зелене обличчя незнайомого.

- Ну що? - запитав Хуан.

- Марить. Повторює iм'я дiвчини якоїсь. Нiчого не зрозумiло...

- Що ж ми з ним будемо робити?

- Хай лежить. Отямиться - поговоримо.

- Хай буде так. Тодi я пiшов спати...

Хуан розстелив старi сiтi в кутку хатини, крекчучи, прилiг на них. Вмощуючись, сказав:

- Ловили ми з тобою рибу, а впiймали... виходця з iншого свiту. Ну, тобi добранiч...

- Добранiч, дядю Хуан...

Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стiнами хатини розгулювався вiтер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щiлини вривалася негода, лiхтар хитався, i мерехтливе сяйво його кидало примарнi тiнi на глиняну долiвку, на обличчя невiдомого. Печать таємницi лежала на ньому. Вона вiдчувалася у всьому-i в дивному мареннi, i в загострених, тривожних рисах лиця, i в незвичайнiй появi цiєї людини.