- Зачекаєте тут, - сказав Шрат.

Блiда Лю всмiхнулася менi на прощання. В очах їй промайнув страх.

Дверi зачинилися за нею.

Минуло кiлька хвилин. Я стояв непорушно бiля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвiльний. Потiм до моєї свiдомостi дiйшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб вiдчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невiдомий i страшний експеримент. Дверi не вiдчинялися, вони були замкнутi. Вгорi спалахнув червоний сигнал, на маленькому екранi телевiзора з'явилося Шратове обличчя. Вiн сухо сказав:

- Мiстере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте iстеричною жiнкою.

Я сiв у крiсло бiля дверей, схопив на столику якiсь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Нi, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зi мною, за стiною рiдна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навiщо, навiщо було давати згоду?

Думка моя металася в збуренiй свiдомостi, намагаючись розгадати таємницi Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блокiв, якi доводилося монтувати, спiвставляв це з роботами Шрата по гравiтацiї i нiчого не мiг збагнути. Навiщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравiтацiї, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?

Я вiдкинув геть журнали, несамовито забiгав по коридору. Я мiг би спокiйно пiти на смерть, на муки, на будь-який дослiд, якби це стосувалося мене. А Лю... Нi, досить! Якщо експеримент закiнчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому островi. Непотрiбно нам грошей, якi добуваються цiною життя i здоров'я!

Скiльки минуло часу, я не знав, не вiдчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарештi, вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професоровi в обличчя. Його очi були дуже дивнi. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи мiцно стуленi.