Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.

- Хто ви? - здивовано запитав Барвицький.

- Ваш друг...

- Що ви хочете?

- Пробачте менi, мiстер Барвицький... Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповiдь... Стежила уважно за тим, що вiдбулося потiм. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довiдалася, що вам погано, прийшла сюди... Може, я зумiю допомогти вам...

Барвицький гiрко усмiхнувся, згадавши свої галюцинацiї... А потiм вдячно потиснув її маленьку суху руку.

- Як вас звати?

- Мерi. Мерi Стiн.

- Дякую, Мерi... У вас прекрасна душа... Але що ж ви зможете менi допомогти, коли для здiйснення моїх мрiй дорога закрита?

- Але ж хiба життя тiльки в ваших мрiях? Хiба нiчого бiльше не залишилось для вас цiкавого на Землi?..

- Для мене - нi!..

- Мабуть, це не так, мiстер Барвицький... Але я вас дуже прошу розкажiть менi про вашi мрiї, я зрозумiю, я все життя теж захоплювалася астрономiєю...

I так благаюче дивилася Мерi в очi професору, i так її погляд нагадував погляд неземної красунi, що крига розтанула в його душi, i тодi мiж ними почалася задушевна розмова...

Вони сiли в таксi-гелiкоптер, який безшумно пiдняв їх в повiтря i понiс над залитим вогнями мiстом. Пiд час польоту Барвицький знову в зрозумiлiй формi викладав перед Мерi свої погляди на життя, на суспiльство, на перспективи Буття у Всесвiтi, на доцiльнiсть життя взагалi. Мерi уважно слухала, задумано втопивши розширенi очi за вiкно гелiкоптера...