...Вперше в життi Барвицький запросив жiнку до себе в квартиру. Мерi згодилась. Вона з цiкавiстю розглядала його кабiнет. На її подив у професора була дуже невелика бiблiотека - всього бiля трьохсот томiв.

- Не дивуйтесь, навiть серед цих є ще зайвi,- усмiхнувся професор, перехопивши її погляд.- Основну i необхiдну людську мудрiсть можна вмiстити в десяток томiв... Все iнше- смiття!..

На портативнiй плитцi Барвицький зiгрiв чай i, посадивши гостю за стiл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала i давала такi розумнi зауваження, що Святослав з вдячнiстю схилився до її руки i поцiлував її.

В той же час вiн вiдчув поцiлунок на своєму волоссi, i коли пiдняв лице догори, то в його очi подивилися iншi - жiночi, наповненi великою любов'ю...

Губи Мерi ворухнулися, i Святослав почув пристрасний шепiт:

- Я давно знаю вас!.. Але ви не помiчали мене... Я ходила на лекцiї, де ви читали про зорянi свiти... Я вже кiлька рокiв люблю вас!;:

- Мерi! - хотiв зупинити її Барвицький, але дiвчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:

- Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудiть мене!.. Я спецiально студiювала астрономiю, яка менi нi на що не пригодиться. На це йшли нужденнi центи моїх батькiв... Вони - простi робочi!.. Не проганяйте мене, дозвольте менi iнколи бачити вас!..

Слухаючи безтямнi слова дiвчини, Барвицький вiдчував, що її очi проникають глибоко йому в душу, i не можна вже вiдвернути погляду вiд тих прекрасних дiвочих очей.

Вiн якось негадано потягнувся назустрiч непереможному поклику її серця. їхнi губи зустрiлися...

- Святославе, - шепотiла Мерi, - невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..

- Тепер ще бiльше,- промовив Святослав.- Я хочу безкiнечного щастя, а не миттєвого... А проте, що тепер говорити! Тепер менi залишається лише одне - мрiї, безумнi мрiї...

- I я... - почервонiвши, тихо сказала Мерi.