Пройшло кiлька рокiв. Мерi розповiдала сину про батька, про далекi зорянi свiти, куди вiн полетiв шукати мрiю, i Вiктор, розкривши рота, слухав цiкавi розповiдi, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вiкно, де мерехтiли на вечiрньому небi барвистi сузiр'я... На восьмому роцi вiн марив небом, i Мерi вже тривожилася. Вона боялася, щоб його духовний розвиток не пiшов по тому шляху, по якому йшов розвиток батька. I ось в цi тривожнi днi Мерi одержала листа вiд росiйського академiка Копилова. Вiн писав:

"...гадайте мiй останнiй вiзит до вас i мої слова. Я знову повторюю їх вiд щирого серця: "Якщо вам потрiбнi друзi, ми ждемо вас i сина". Гадаю, що Ви не будете сумнiватися i вагатися.

Ваш Копилов".

Далi була написана адреса.

Мерi схвильовано притиснула маленький листочок до грудей...

...Через кiлька днiв у велетенському стратопланi вона й Вiктор летiли над Атлантичним океаном на Схiд. Тихо дзвенiли реактивнi мотори, заколисуючи, навiваючи сумнi думи...

Вiктор не мiг всидiти на мiсцi. Вiн невпинно смикав матiр за рукав:

- Мамо, мамо! Поглянь - що це таке?..

Мерi з усмiшкою дивилася на рожеве лице сина, потiм на гряди бiлих хмар, що пливли десь далеко внизу, i вiдповiдала:

- Це хмари, синку...

- А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорi!..

- Ми ж пiднялися вище хмар, синочку...

Вiктор дивився крiзь iлюмiнатор вгору, де на фiолетовому небi мерехтiли зiрки:

- Мамо! А тато полетiв ще вище, нiж ми тепер?

- Так, синочку, набагато вище... Бачиш - горять зiрочки... Он аж туди полетiв наш тато!..

Вiктор замовк, намагаючись дитячою свiдомiстю охопити всю грандiознiсть неймовiрних вiдстаней...

Внизу промайнули обриси берегiв Європи. Незабаром стратоплан пiшов униз, пролiтаючи над територiєю України. Хмари блискавично бiлою пеленою промайнули мимо iлюмiнаторiв, i стратоплан пiшов на посадку...