Праворуч синiло Каспiйське море. Заблищала стрiчка Волги. На лiвому березi в степу виростав, летiв назустрiч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенськi будiвлi заводiв...

На мить пасажири вiдчули невагомiсть, а потiм легенький удар, ще один... Стратоплан зупинився...

...Мерi опинилася серед гомiнливої юрби людей, якi зустрiчали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, пiдняла голову. З Каспiя повiвав легенький вологий вiтер. Мерi оглянулася навколо, радiсно засмiялася. До неї поспiшав Копилов - посивiлий, з синiми колами пiд очима, але все з тiєю ж мудрою i чомусь сумною посмiшкою. Вона не витримала i обняла його, не знаючи сама чому... А вiн, нiби це було цiлком природно, обережно, нiби дитину, погладив її по худенькiй спинi.

З-за спини Мерi виглянуло обличчя Вiктора. Вiн смикнув матiр, з цiкавiстю запитав:

- Хто це, мамо?..

Мерi витерла сльози, вiдповiла:

- Це друг твого батька, синочку!..

- I ваш! - додав Копилов.

Мерi з вдячнiстю потиснула йому руку.

Копилов пiдхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Вiктора i закрокував до велетенського будинку, що був зовсiм рядом.

- Прямуйте за мною, - сказав вiн. - Там про все поговоримо...

Другого дня, коли Мерi вiдпочила, Копилов повiв її в гiгантський цех будiвництва, який стометровим куполом пiдiймався над iншими будiвлями. Сiтка кранiв, дивних механiзмiв заповнювала цех. А посерединi стояли три сiмдесятиметровi сигароподiбнi апарати. Йшла безперервна робота, але шуму не було чути - тiльки м'яке дзижчання електроприладiв привертало до себе увагу.

- Що це? - повернулася до Копилова здивована Мерi,

- Ось якраз ради цього я й викликав вас, - тихо вiдповiв академiк. - Це будуються зорельоти за проектом вашого чоловiка. В поєднаннi з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцiю мiжзоряного корабля... Ми не поспiшаємо... Ми хочемо гарантувати повернення космонавтiв, тому будуємо кiлька зорельотiв. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука...