- Ну... не може. Але ж...

- А як ўў звали?

- Змўю?

- Та не змўю! Дўвчину! Пам~ятаеш?

- Ну звичайно! Ўў звати...

Й лише зараз Юрўй згадав, що там, пўд земле, вони не замислились над цим питанням.

Ў зрозумўв це з полегшенням.

- Все, посмўнувся вўн. - Здаюсь. Таки ж галюцинацўя.

Вўн помовчав, потўм посмўхнувся ще раз:

- А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповўла - штучка була гарненька.

Лўкар теж засмўвся.

- Ну от, першў ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хўба що пўвроку-рўк постарайсся обминати ту станцўю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.

Лўкар встав й рушив до виходу, але бўля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:

- До речў, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?

- А де?

- В лўсопарку.

- Де?!

- В лўсопарку, в службовому тонелў. Ти пройшов пўд землею пўвмўста.

- Це неможливо!

- Археологи запевняють, що можливо. Колись ўснував пўдземний хўд з центру аж туди. До речў, з ўхньоў контори тобою вже цўкавились.

- На жаль, я не пам~ятаю, де вилўз в той тонель.

- Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комўтету тобою теж з цього приводу цўкавились.

Лўкар вийшов й щўльно причинив за собою дверў.

Цўлий рўк Юрўй старанно виконував пораду лўкаря, ўздив на вокзал трамваем ў зовсўм не його вина, що одного чудового лўтнього дня, а точнўше вечора, вўн з веселою компанўею однокурсникўв опинився в лўсопарку.

Й побачив шахту.

Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримўли дроти, що рўк тому обдерли Юрўю руку.

Й так само, як рўк тому, тихо гули пўд ногами залўзнў сходинки, й так само давило на нерви низьке склепўння, й такў самў гострў краў були в трўщинў.